Вірші Ярослава Гайдаша (2012)

PDFДрукe-mail

Нові вірші Ярослава Гайдаша. (Весна 2012)

Єство противиться думкам,
Ніяк не хоче зрозуміти–
Людину цінять по ділам.
За це б йому хоч порадіти.

За скинуту гординю з пліч,
За щирий погляд в вічі
Благословить на зело ніч
Жаданий ранок вдвічі.

Так ні, клянемося в гріхах,
Бо так заведено роками.
Гріховний прокладаєм шлях
Своїми грішними ділами.

Намарне тратим дні насущні,
Від безпорадності аж кволим.
Залазимо у свої мушлі
І правду істини глаголим.

А Бог зове цей світ любити,
Людей цінити, неба синь.
Щоб після себе залишити
Якщо не ім’я–хоч би тінь.


Б’є копитами кінь

Б’є копитами кінь,
Плуг для нього важкий,
Рве уздечку, не хоче тягнути.
Де волошкова синь,
На простор степовий
Погляда, та затягнуті пута.

Захрипів, аж піна.
Туга волі пече–
Донедавна носився полями.
Загорожа-стіна.
Хто підставить плече?
Підсобіть, щоб пробігся степами.

Жде сердегу гарба,
Борона, тяжкий плуг.
Як не здавсь, якщо ще не змирився–
Ні, не зроблять раба,
В кого батько був луг,
Хто хоч раз колись волі напився.

*   *   *

Спасські куранти, Біг-Бена годинник
Крадуть у гомо безцінні хвилини.
Б’ють-вибивають для нас час утрачений,
Богом відпущений, людству призначений.

Вперто засмоктує, як у рутину.
В хаті по “ящику” знову новини.
Страх набридають ті нові програми,
Муляють в очі безглузді реклами.

Грузнемо, лізем в болото на сміх.
Хочеться просто втекти від усіх.
Нігтем до болю зшкребти мішуру,
Десь відшукати найвищу гору.

Взяти рюкзак, розчинитись у горах,
Виспатись в сіні на вільних просторах,
Груди підставити буйним вітрам.
Крикнуть:“Намарне свій час не віддам”.

Струни душі

Струни душі, як тятива
Натягнуті. І лиш слова
В думках біжать самі собою.
Спливають, ніби за водою,
Лишають безліч запитань
Необ’яснимих. Нарікають.
Хоч все достемно і не знаєм,
Самі себе в душі питаєм–
Навіщо, доки і для кого,
Кому це все, на що, для чого
Важкий тягар хреста несем?
Хоч каємось, та далі йдем
З тим тягарем у сивину.
Все більш натягуєм струну.
Аж поки трісне. От і все...
Людські надії віднесе
Кістлява. Всьому є свій час,
Творцем відпущений для нас.
Минає скороплинний лік,
Кожен із нас свій має вік.
І тут, хоч як там не крути,
Пора до Господа іти.
Але один є знак біди–
З яким ми грузом йдем туди!

Золота середина

Мрії з дійсністтю розбіглись,
Мов розсипані коралі.
Не зібрати – покотились,
Віддаляючись все далі.
Перепутала реальність
Чи то вечір, а чи днина,
Де початок, а де крайність,
Золота та середина.
То вдень борюся з думками,
Як до купи їх зігнати?
То гоню їх батогами,
То не можу наздогнати.
Добре кажуть – нема гірше,
А чим ждати й доганяти.
Не рішено, що важніше.
Перепутав будні з святом.
І чого за нею гнатись?
Мрія – марево безмежне.
Зрозумів – як не старатись,
Не мине мене належне.
Це того, що добре знаю,
Що не житиму ні днини,
Якщо десь та відшукаю
Золоту ту середину.

Матерям

У долі є найважливіша мить–
Народження душі в одежі тіла.
Щонайсолодший біль ніколи не болить,
З’єднавши два серця в єдине ціле.

Ввесь всесвіт матері–дитя,
Лиш їй дано блаженство це пізнати.
Це перший крик нового вже життя,
Це серця стук. Солодке слово мати.

Вона створила чудо із чудес.
Хто матері труди зуміє оцінити?
Вона зоря, що світить із небес–
Хоч гасне, та продовжує світити.

Не жду, не прошу

Давно я вислів цей почув–
Від моря не чекай погоди.
За нього може би й забув,
Тепер от з голови не сходить.

Чи нас епоха розділила–
Забули щирість, доброту.
Якась недобра діє сила
На ще недавню простоту.

Стали чужі якісь з роками.
Ніяк не доберу я в толк–
Якесь відношення між нами–
Ні брат, ні друг, скоріше вовк.

Ніхто нікому не поможе,
Не щирі дії і слова.
Чи гордість стала загорожа,
Чи темінь в душу залягла.

Не жду, не прошу, не кричу–
На що надіятись-чекати?
Я краще свічку засвічу,
Чим маю темінь проклинати.

Гортаю пам’ять

Як плин ріки не зупинити–
Пливе, зникає в нікуда,
Так і роки мої прожиті
Течуть між пальці, як вода.
Гортаю пам’ять, як газету,
Підшивку прожитих років,
Шукаю давню мрію–Де ти?
Тебе здійснити не зумів.
Мріяв пізнати цілий світ.
Цікавість гнала мене–Що там?
Манила-звала з юних літ
Дійти до краю горизонта.
Знайти ще не відкритий шлях,
Піднятись на круті вершини,
Плисти під парусом в морях
Побачить, як збіга лавина.
Зайти в непройдені ліси,
Збагнути тайни океана,
Птахів почути голоси,
Пройти сипучії бархани.
Шукав, старався, все пройшов,
Узнав багато що для себе.
Проте, й донині не знайшов,
Де горизонт голубить небо.

В дефіциті часу

В кожнодневній великій гонитві,
В дефіциті часу, в біготні,
Побутові дрібниці, як бритва,
Крають душу за втрачені дні.

В сум’ятті назріває бажання
Назавжди позабути незгоди,
Перебратись на острів пізнання,
Де, як діва, цнотлива природа.

Де нетоптані трави, де роси
Розсипаюь мінливий кришталь,
Куди треба заходити босим
Наче в храм. Де чаруюча даль.

Може там ми змогли би пізнати
Велич острова, храм насолоди.
Може там ми змогли б розгадати
Ще не пізнані тайни природи.

Думи

Думи кайданами скріплені з вечором,
Не роз’єднати–ми разом–приречені.
Гостем непрошеним лізете в скроні.
Ми не роз’єднані, вас не прогоню.

З ким ще пораджуся, кому розкажу,
Кому я радість чи біль перекажу,
Кому відкрию свої сокровенні
Мрії колишні, думки сьогоденні.

Ніч розкрадає безцінні хвилини,
Дума за думою голубом лине.
Вас безтурботних куди подівати?
Чай заварю, щоб до ранку не спати.

Може і краще, що ми не самотні,
В парі проводим часи безтурботні.
Сядем дивитись заграву ранкову,
Як догоряє зоря світанкова.

Разом послухаєм спів солов’їний,
З вами скоріше кінчається зміна.
Душ ранком зніме непрошену втому.
Що ж, освіжились, пора нам додому.

*   *   *

Кричу, караюсь, кажу: “Не пущу”.
Наполовину мирюся з думками.
Добавивши сметани до борщу,
Роздумую: “А що би було з нами?”

Коли б ніхто нікуди не втікав,
Не рвавсь, не їхав, з дійсністю змирився,
Шукав рятунку, милості не ждав
Від тих манкуртів, де б він опинився?

Якби знаття–хто першим зав’язав
Феміді очі, давши меч у руки,
Закони совісті в болото затоптав?
Той не зазнав ані жалю, ні муки.

Бо хто він сам тоді перед Фемідов,
І хто вона для нього, як не право?
Якщо ніхто. Куди він далі піде,
Лиху по собі залишивши славу?

Пече, як рана. Хто це допустив?
Чому попрані писані закони?
Ну не пущу, що б доброго зробив?
Тікають вже не сотні – міліони!

В зимній вечір

На дворі зимній зоряний вечір,
Пічка в хаті теплом віддає.
Мрії-думи лягають на плечі,
Чогось дивного знов не стає.

Не сидиться спокійно самому,
Таємничість зліта, як фантом.
Манить в дзеркалі щось невідоме.
Що там є в потойбіччі за склом?

Може там мій летючий голандець
Проплива в невідомих морях?
В хвилях смерті виконує танець,
Прокладає останній свій шлях.

Чи в пісках по барханах без зміни
Караван десь блука з ремеслом?
Стине кров–знов лихі анасіни*
За поживою мчать напролом.

Скільки див, таємничих історій
Задзеркалля від людства хова?
Вечір зоряний, зимно на дворі,
Догорають у пічці дрова.

*   *   *

Дивлюсь в далеке (мабуть в пустоту),
Ловлю велике, щось своє, незриме.
Десь там маячить сутність невловима.
У мріях в’яжу істину просту.
Боротись–з ким? Надіятись–на що?
Ловити мрію дуже марна справа.
Тут вам не карти й не лото-забава,
Щоб час пускати марно ні на що.
Хто цінить час, той істинний купець,
В руках тримає нескладський товар.
І будь хоч що–хоч повінь, чи пожар,
Він володар! Хай всьому буде грець.
Я маю все. Нажаль, я є жебрак,
Продавши саме цінне–свою волю.
Не шлю вам престорогу, чи неволю.
Хто золото міняє на бардак?
Дійшов і вперся в камінь в трьох дорогах:
“Підеш направо–лихо не минеш,
Наліво ступиш–там біду піжнеш”.
Я йду вперед, штовхнувши престорогу
В дорогу вічності (це так мені здається),
Зломивши списа, відштовхнувши Панса
А доля вкотре видає авансом
Надію в руки–може схаменеться?
Всесильний Боже, в чім моя вина?
Чом дотепер цей світ мене тримає?
Жию, надіюся, думками ще чекаю,
Як аксіому те, чого нема.

Чужа біда

Когось візьме за рідним домом туга,
За правду хтось піде на ешафот,
Солдат в бою заради свого друга
Могутніми грудьми прикриє дзот.

Хтось сіє зло, когось пече самотність.
Там старість куснем хліба дорожить,
Десь ситого в полон забрала безтурботність.
Чужа біда, як кажуть, не болить.

Як наслідок–плете байдужість павутиння,
Пускає корінь, в кокон обгорта.
Здавалося–була колись душа невинна,
Низпослана в цей світ лиш волею Христа.

Байдужість меж не зна–он там, біля хреста,
Лежить зім’ятий вишитий рушник.
Побите скло, розірвана фата–
Хтось своє щастя викинув в смітник.

Байдужість, наче тля, здорове тіло нищить,
І родить повсякчас то кукіль, то бур’ян.
Де правилом стоїть–своя сорочка ближче–
Ніколи не зросте в душі родючий лан.







Пророков нет в
Отечестве моем

В.Высоцкий

Присвята

Ударив чутно дзвін кличальний,
А тут так тихо, аж щемить.
Поставив свічку поминальну,
І призадумався на мить.

Ти й тут принижений, в мішку,
Стоїш, мов ланцюгами скутий,
Тримаєш ношу надважку.
Поет і Гамлет незабутий.

Причин для смутку не існує,
Ми їх вигадуєм самі.
Тривожим маро ім’я всує,
Мабуть, що розумом хромі.

Бо хвалимо, на жаль, запізно,
Коли гітара на стіні.
Змішали вкупу все нарізно:
Брехню, і правду, і пісні.

Слова кидаєм непривітні,
Язик мете, як помело.
За твої думи, мрії світлі.
Навіщо сіємо те зло?

Пора поету дати спокій,
Гітарі тій, що на стіні.
Мабуть, таки нема пророків
У своїй рідній стороні.

Думам

Уже й забув, коли брав в руки
Востаннє ручку і папір.
Мої сердечні думи-муки
В куток забилися, як звір.

Чи то від відчаю, чи болю,
Фатальності лихих подій,
Чи хтось насипав в рану солі,
Звів у фіаско сотні мрій.

Ні, ми з тобою не банкрути,
І нас ще є міцний запас.
Ми досить спили тої трути,
Сухим виходили не раз.

Нам ще далеко до розлуки,
Крилата Муза нас веде.
Мої сердечні думи-муки.
Ще кращий час для нас гряде.

*   *   *

Уперлись думи в скроні
В натузі, як атлант.
Майбутнє на долоні
Пророчить хіромант.

Віщує досить вміло
Пройдешнє й майбуття.
Шпаки свій дім обсіли,
Висиджують сміття.

Весна бере несміло
Свою ходу в красі,
Під снігом забіліли
Підсніжники в росі.

Котило тихо сонце
За обрій день весни.
Крадеться тінь в віконце,
В кутку ховає сни.

Дзвін вдарив надвечірнє–
Незримий знак часу,
А я свою покірно
Самотність в дім несу.

В хату зайшла панянка–
Чорноволоса ніч–
Прийдеться знов до ранку
Вести бій протиріч.

Комментарі  

 
+2 #2 читачка 27.05.2012 09:01
Дуже приємно, що у Майдані є такий поет! Так тримати пане Ярослав!
Але дуже хочиться почитати і Ваші гуморески.
 
 
+2 #1 Гилева Светлана Иван 26.05.2012 17:00
Дякую за нов1 в1рш1, але давай уже щось оптим1стичне. А то ц1 в1рш1 щипають за серце