Вірші Ярослава Гайдаша

PDFДрукe-mail

gaydach

Не покидай мене

Не покидай мене, о Музо!
Побудь зі мною, не мовчи.
З тобою ми вже давні друзі,
Приходь хоч вдень, а хоч вночі.

Не покидай мене, благаю,
Іскру надії мені дай.
Якщо ти є, я в снах літаю,
Не покидай , не покидай!!!


Ностальгія

А був той день святковий, було свято.
Якесь просте і дивне відчуття.
Хотілося сказати так багато,
Та слів нема нема і вороття.

Просте: "Бувай,щасливої дороги.
Не переймайся, я не пропаду"
Поїхала і скрилася за рогом.
Свинцем налились ноги. Упаду.

Ніхто не цінить те, чого він має.

Було так близько щастя, вже нема.
Лиш втративши, відразу відчуваєш- 
Тому що мав, незміряна ціна.

І не спинити, вже не повернути,
У світі всьому є своя ціна.
Як не могли ми раньше це збагнути.
Незрима ностальгія, їй ціни нема.


Роздуми

Переплелись думки і мрії,
Коли нахлине ностальгія.
Ти там, я тут, а час летить,
І не спинити нам ту мить.


Не маю правди де подіти.
Ховаюся, щоб мої діти
Тих сліз не бачили, що змив.
Ті, що в самотності пролив.

Мені якось так не з руки
В свої немолоді роки
Показувать самотність свою.
Те, що заскучив за тобою.

Мені багато і не треба: 
Була би ти, а я для тебе
Душі відкрию цілий світ,
Що зберігав немало літ. 

Я би зумів тобі багато
Природи таїн показати:
Душі некраєний кусок,
Тонкий пшениці колосок,

Спів солов'я, політ лелеки,
Голос зозулі, що здалека
Віщує нам роки щасливі,
Веселки перелив мінливий,

Зелені трави, цвіт калини,
Достиглі ягоди шипшини,
Блакиті неба чистоту,
Святу природи красоту.

Щоб ти душею це відчула,
Побачила, і не забула
Чудовий цей природи світ,
Неповторимий сонця схід.

Одній тобі я б розказав,
Скільки ночей я не доспав,
Ждучи дітей своїх додому- 
Як тяжко жити так самому.

Одне тепер я добре знаю:
Нічого кращого немає,
Як за столом сім'я сидить
Вся в зборі - це щаслива мить.

В думках спливає все частіше-
Чим довш тебе нема, тим більше
Наносить рани ностальгія,
Тримає лиш одна надія.


А хто мені

А хто мені коли поверне
Мої розтрачені роки,
Хто позбира родючі зерна,
Які ви вибили з руки?

Кому мені, коли, до кого
Питання ставити: "Чого
Живе у наймах, як небога,
Моя жона? Скажіть, чого?"

Мій безталанний рідний краю,
Утратив ти ще на зорі.
Я більш нікого вже не маю-
Одні лиш діти дорогі.

Правителі, ви загубили-
Ні, не мене, а свій народ.
Десь за кордоном залишили
Цвіт нації і генофонд.

Боюсь, і серце мені крає-
Як же це так, чого це так?
Де те святе? Його немає.
Воно розбіглось по світах.

О Україно, рідний краю,
Тебе люблю, але журюсь
За тих, що в наймах пропадають.
Всім серцем Господу молюсь.

Якби я міг, тримав б зубами,
Я би нікого не пустив,
Це те саме, що втратить маму.
Хто свою маму не любив?

І знов повернуся до себе.
Я дома, топчу свій поріг.
Молюсь, надіюсь лиш на Тебе-
Храни їх, Господи, усіх.


Не спиться

Не спиться. Думаю ночами-
Чого ж так склалося мені?
Оставсь без батька і без мами,
Жонатий сам, та без сім'ї.

Повиростали наші діти,
Порозходились, хто куди.
Здавалось, можна лиш радіти
За наші праведні труди.

В душі неспокій - як там, що там,
А може в них десь щось болить?
Лиш поглядаю за ворота,
Жду їх додому кожну мить.

Найважче ждати й доганяти,
На самоті лічити дні,
Іти в порожню хату спати.
Таке й не снилося мені.

Чого ж ти ждав? Так має бути.
Тут править бал закон життя.
Пора привикнути - забути,
Літам не буде вороття.


Пофілософствую

Пофілософствую. Хоч трохи помандрую
У світ незміряний, у світ свого буття,
Життєву теорему розшифрую,
Разберу А і Ять свого життя.
Закладене і дане нам Всевишнім,
На руку лінії наложено тавро
Людської долі. Звідки вона вийшла?
Що принесе? Чи зло, а чи добро?
Є істина- посіяне збирати
Самим. От де впаде зерно?
В які грунти? І що від цього ждати?
Цього нам, смертним, знати не дано.
Розгадую одвічне запитання:
Де та межа? Куди ідем?
Кому залишимо свої надбання?
Чого бажаємо? Що принесем
В цей світ? Себе давно питаю:
Чи зміню щось? Чи буде змога?
Чи я як всі укотре починаю
Давно дідами пройдену дорогу?
Несу свій хрест. Несамовить.
Сізіфа камінь вгору пру,
Вертаюсь до розбитого корита
І кочу далі, поки не помру.
Крилате вічне: Бути чи не бути
Не було рішене ніколи і не є.
Нам не по силі круг цей розімкнути.
Йдемо вперед - вертаєм на своє.


Жінкам в Італію


Жінки наші дорогенькі,
Любі і кохані,
Відірвались ви від Неньки,
Від батька, від мами.

Знаю, тягне вас додому,
Де своя родина,
Тепер добре ви відчули,
Що таке чужина.

Тепер з часом зрозуміли,
Що ви залишили.
Що ви мали, що втратили,
І що загубили.

Та лишила свою хату,
Друга - Україну,
А та третя найдорожче-
Маленьку дитину.

Діти стали забувати
Яка їхня мати-
Якась тьотя висилає
Подарки на свято.

Ні, не просто забувають-
Вони і не знають,
Що в неволі їхня мати
За ними скучає.

Вона б рада їм віддати
І життя, і душу,
Лиш одне її тримає-
Те єдине - мушу.

Мусить трохи їх вдягнути,
Та трохи прибрати.
Вони же їй найдорожчі,
Вона - їхня мати.

Їм би небо прихилила,
Могла б лиш дістати.
Їм би зорі засвітила,
Вона - їхня мати.

Попоїздив й я немало.
Як все те згадаю,
Скільки всього пережито,
Добре пам'ятаю.

Було всяке, що плювали
В мою чисту душу.
І так само те тримало,
Те єдине - мушу.

Вірю, Господь вам поможе
Перебуть цю тугу,
Ту зневагу злих сеньйорів,
І їхню наругу.

Не журіться, доробляйте,
Вертайтесь додому.
І не зичте того добра
Ніколи - нікому!


Мамі


Мудрість стара гласить:
"Глибінь шукає риба".
А рід людський завжди
Щось кращого шука.
Лиш без батьків своїх
Нічого не змогли би,
Якби не їх любов,
Якби не їх рука.

Міняємо місця,
Де можна краще жити,
Міняєм мову, звички,
Рідний край.
З чужого джерела
Так гірко воду пити,
Там завжди ти чужий-
Це добре пам'ятай.

Міняємось самі,
Та все частіш роками
У спогадах стоїть
Той материнський спів.
Змінити можна все,
Та замінити маму,
Котра дала життя,
Ніхто ще не зумів!


Снилась мама

І знову мама мені снилась-
Біля воріт стоїть одна,
Кудись далеко вдаль дивилась
Якась зажурена, сумна.

Я бачив твої сиві скроні-
Їх посріблив нелегкий час,
Твої натруджені долоні,
Ті, що трудились лиш для нас.

Ніби очима запитала:
"Як ви живете? Як ви там?
Ох, як я вас додому ждала,
А ви розбіглись по світам.

Чого ви носитесь світами?
Усе це марна суєта."
І враз пішла. Я крикнув: "Мамо!"
Прокинувсь - в хаті пустота...


У кожного в душі

У кожного, десь в глибині душі
Є свій куток святий, таємний.
Чи чесно жив, а чи грішив,
Це тільки власне - сокровенне.

Він ні для кого не доступний,
Лиш Бог і совість за це знає,
І за неправедні поступки
Самі себе пізніш караєм.

Вага діянь куди заважить,
Залежить тільки все від нас.
Куди, чого і скільки ляже
За прожитий життєвий час.

Час звіт прожитого давати,
Щоби не було каяття,
Себе самого запитати-
Що я зробив за все життя?

О, людський роде суєтливий,
Відміряне марно не трать,
Відкинь спокуси, будь щасливий-
Тобі дана ця благодать.


Була неділя

Була неділя. Маковія.
Погожий день і сонце гріє.
Дай, думаю собі, схожу
До озера і посиджу.

Там, під плакучою вербою
Відійду тілом і душою.
На тому місці дід сидів,
Ще зранку рибу там ловив.

Сів біля нього. А за тим,
Розговорилися ми з ним
Про се, про те погомоніли,
Як час летить, і як ми жили.

"Що таке час? Та він як птах.
Послухай, сину, я в літах.
Прожив і бачив я багато,
Пройшов злидарство, жив в палатах.

За чим жаліти? Я прожив,
Немало доброго зробив.
Бувало всяке, та минуло.
Не все, що мріяв, в мене було.

Ти молодий ще, не журись.
Кажуть старі і мудрі люди:
Що було - бачили, що буде -
Дасть Бог, побачимо колись."

Отак прийшлось мені на свято
Посидіть з дідом, і багато
Від ньго доброго я взнав.
А так би й марно день пропав.


Україно моя

Україно моя, славна в пісні й вінку,
Що дівчата плетуть на Івана Купала.
Зберегла з поколінь на своєму віку
Все, що Либідь тобі передала.

В тім вінку є волошки, цвіт бузка і калини,
Незабудки, ромашки і барвінка розмай.
Цей прекрасний букет молодої дівчини,
Тож красуйсь, рідний краю, багатій, процвітай.

Україно моя, дорога рідна мати,
В тобі неба блакить, колір спілих хлібів.
І чи можна тебе з кимось ще порівняти?
Славна була в віках ще від пра- пра- батьків.


Рідний краю

Рідний краю, моя сторона,
Я до тебе в думках, серцем лину.
Не дає мені спокою думка одна-
Коли ж я повернусь на Вкраїну?

Там весна, там цвіте буйно сад,
Чути спів солов'я і зозуля кує,
Біля мого вікна розпустивсь виноград-
Подивитись на це, коли сонце встає.

Там все любе, все знане мені,
Ще з дитинства таке все знайоме.
Хоч живу я тепер у чужій стороні,
Як же хочеться знову додому.

Рідний краю, моя сторона,
Знаю, вернусь до рідної хати.
Буде все, як колись, будуть ночі без сна,
Ще схід сонця я буду стрічати!


Ранок

Чи приходилось вам хоч раз
Вловити той бентежний час,
Ту мить пробудження природи,
Як обрій міниться на сході?

Щебече соловей під ранок,
Зоріє, скоро вже світанок.
Впав перший промінь на росу
І освітив ту всю красу.

Подув легенький вітерець,
Хитнув ромашку і чебрець,
Волошки у житах ожили,
До сонця пелюстки відкрили.

Колосся в полі захиталось,
Помалу сонце піднімалось.
Згасає обрій з небозводу-
Проснулась матінка-природа.


Вечір

Лягли вечірні сутінки в долину.
Колише вітер листя на вербі,
Повіяв аромат розквітлої калини,
Криничний журавель стоїть в журбі.

Біля гнізда зібралися лелеки.
Згасає день, затихли солов'ї.
Стихає все, лиш чути десь далеко
Побріхують собаки на селі.

Жевріє каганець в старій хатині,
Сім'я вечеря за столом.
Гойдається колиска, спить дитина
Солодким тихим мирним сном.


На відстані

На відстані років пройдешнє не збагнути,
На відстані сердець безмежжя почуттів,
На відстані бажань мети не досягнути,
На відстані не вимовлених слів.

Найперше що було? Було у Бога слово.
Від слова - істина, від слова - каяття,
Від слова "вірую" пізнали міць любові,
Від слова все - і мати, і дитя.

Блаженні ті, у кого думка щира,
Блаженні ті, хто не сквернить уста,
Блаженні ті, хто з вірою і з миром,
Блаженні всі, хто вірує в Христа.


Сплітаються думки

Сплітаються думки в суцільне павутиння,
Кудись летять, як перелітний птах.
Або розгадують - А що ще буде нині? -
Або вертаються у прожиті літа.

Нездійснені думки, нездійснені бажання.
Хоча самі собі ми хочемо добра.
Спіткаємось в житті не вперше й не востаннє,
Ідемо манівцем, обходим вістрі зла.

У тій ході невпинно час спливає-
Утрачене не повернуть назад.
Посіяне добро добром і проростає,
У щирої душі зростає диво-сад.


Бабусині спогади

Туга лягла, як біль, на серце,
Думки пливуть важкі, сумні.
Спливло, минуло, не вернеться.
Де ви, мої щасливі дні?

Чи думала, а чи гадала
Марно прожити так життя.
З нелюбом молодість пропала-
Терпіла за своє дитя.

Як не хотіла я змиритись,
Як не просилась - Не піду,
Батькам прийшлося підкоритись.
За шмат землі здали в нужду

Мене немовби обікрали,
Не сватали - просто звели,
Ніби на ярмарку продали.
Так все життя чужі були.

А я Івана лиш любила,
Іваном марила вві сні,
До нього ластівков летіла.
Та не судилося мені.

Війна забрала всі надії,
Лиш залишила біль-печаль,
Забрала світлі думки-мрії,
Тебе, коханий мій. Як жаль.


Не вкладеться ніяк

В голові не вкладеться ніяк-
При всій святості і чистоті,
Ріже в око сміття і бардак,
А ми ходимо, наче святі.

Хто підкаже, куди утіка
Наша гордість, повага в людей?
Першокласник загнув матюка-
Ледь не вирвалось серце з грудей.

Там стареньку штовхнули у бік,
Аж сльоза навернулась на очі.
Доживає на вулиці вік.
(Це ціна за недоспані ночі).

Зачерствіли серця в молодих,
Танці, музика, рок і кіно.
Нарікаєм, коли ж це затих
В душі спокій? Та, мабуть, давно.

Не моя це, а наша біда-
Проросли кукіль, спокій і глум.
Каламуттю покрилась вода,
Бур'янів пожинаємо сум.


Сон

Чи сон це був, я й сам не знаю,
Здавалося, що лиш дрімаю.
А, може, все-таки, я спав?
Лишень відчув, як промінь впав.
З просоння крикнути хотів-
Не зміг, бо ніби онімів.
Чиясь невидима рука
Поклала перст свій на уста.
"Мовчи і зри-мені шепоче-
Я розсказати тобі хочу:
Поглянь все суще, все живе,
Росте, міняється, пливе
Кудись в незвідані світи.
Два рази в річку не ввійти.
Тобі, тай взагалі, любому
Не вдалося іще ніколи
Переступити ту межу.
Тобі одному розскажу
І суть, і сіль життя земного.
Все починається з порога.
Дивись - піднялись степові
Пшениці паростки живі.
Оце і є якраз те суще,
Тут зріє хліб святий, насущний,
Що даний нам на кожні дні.
А он далеко вдалині
Мати несе своє дитя-
Це материнська суть життя.
Суть коваля - розжарить крицю,
Зробить серпа на ту пшеницю.
Кувать леміш з оков, з меча,
Поки горить іще свіча.
Міцніше сталі і оков
Надія, Віра і Любов"
Чи було це, чи ні, не знаю
Я й дотепер над цим гадаю


Легенда


Розсказують старі люди
(Їм діди казали),
Як вони собі на лихо
Біду пристарали.

Колись люди жили разом
В добрі, без скорботи,
А біда десь на задвірках
Спала попід плотом.

Задумалась: "Треба мені
До людей проситись,
Щоб прийняли, щоб могла я
Хоч де притулитись."

Каже: "Люди, я вас прошу,
Збудуйте ми хату,
Щоби було де на старість
Свій вік доживати."

Не схотіли і прогнали
Геть біду від себе:
"Живем добре і багато,
Нам біди не треба"

"Не гоніть мене від себе,
Я вам зла не хочу.
Бо інакше не збудетесь
Мене, поторочу.

За образу ви будете
Мене пам'ятати-
Тепер стану я ходити
Від хати до хати.

Занесу вам в кожну сім'ю
Смерть, нужду, гризоту.
Доведеться вам хиріти
Попід чужим плотом.

Зажились ви, зазналися,
Взяла вас гординя.
Занесу я вам всі біди"-
Носить і по нині.


Погляд у минуле

Хвиля хвилю доганяє,
Чорне море грає.
Сивий козак із неволі
Додому вертає.

Зажурився, чи застане
Живих батька, неньку,
Свою жіночку кохану,
Діточок рідненьких.

Дев'ять років у кайданах
На галері плавав.
Буйна сила кудись ділась
І молодість збавив.

Була сила, була шабля
І кінь вороненький,
Славне військо запорізьке
Замість батька й неньки.

Нащо тепер те згадувать,
На все Божа воля.
Були подвиги, звитяги,
А була неволя.

Впала з очей гірка сльоза
У море солене-
Чи ждуть дома, а чи може
Забули про мене?

Слава Богу, побратими
Кайдани розкули,
Налетіли, як той вихор,
Галеру здобули.

Подякував козаченькам
За їхню підмогу,
Скинув шапку, помолився,
І гайда в дорогу.


Істина в вині

Коли гостей за стіл саджаєм,
Берем вино і відкриваєм.
І твердим вислів у ці дні,
Що істина таки в вині.

Задумаймось хоч раз, колись
До чого люд наш докотивсь,
П'ючи ту істину без міри-
Згубили все: сім'ю і віру.

Скільки повимерло народу
Через оту "святую воду".
Прості, багаті, знамениті
Віддали душу оковитій.

Не всі ще вірять в цей обман.
Взять мусульман - у них коран
Забороняє вино пити,
Щоби народ свій не згубити.

Коран твердить, він сто раз правий-
Вино послав нам всім лукавий.
Знайшов людей чим спокусити,
Щоби від правди нас відбити.

Тут славний Бахус ні при чім.
Цей бог вина. А річ у тім,
Як каже шляхтич гоноровий:
"Цо юж занадто - то не здрово".


"Ну що б, здавалося, слова"
Т.Г.Шевченко
Слова


Воздаймо славу словесам.
Щоби пізнати силу слова,
Вознести до Олімпа мову,
Не треба пертись в небеса.

Слова возносять в небеса,
Слова окрилюють в коханні,
Слова - це паросток пізнання.
В них - нерозгадана краса.

Слова - це теплота долонь,
Нарзан цілющої вологи,
Мить насолоди і тривоги,
Всепожираючий вогонь.

Слова родючі, як земля,
Зерно, посіяне устами,
Дитя, що тулиться до мами.
Проте, і в'їдливі, як тля.

В словах і ниці і святі
Оспівані, або разюче
Терном обплетені колючим.
Слова - це жало во плоті.


Дітям

Благословенний перший сніп,
Що зжав і мовив: "Слава Богу",
Благословенний мамин хліб,
Що даний дітям у дорогу.

Благословенні во язици
Святі восзказані слова.
Хай всім повернеться в сториці
Святі посіяні жнива.

Отак єси збігають дні.
Собі подумав - Що є суще?
Благословенні матері,
Благословенний хліб насущний.

Благословенний кожен дім,
Благословенні в ньому діти.
Прозріння мудрості вам всім,
Щоби могли батьки радіти.

Благословенні повсякчас
Ви шлете до життя наснагу.
Чого хотіти нам від вас?
Хіба що крихітку поваги.


Мові

Люблю тебе, моя ти рідна мово,
Без тебе я неначе сирота.
Боюся, що мене покине слово.
А я тебе не кину. Хоч уста

Чужинців мову поливають брудом.
Запитую - І за який це гріх
Цураються, словами блудять,
Зрікаються? А я би так не зміг.

З тобою я тримаюся надії.
Боюсь не вспію - ще не все сказав,
Іще не виспівав свої завітні мрії,
Ще до кінця всю ниву не зорав.

За тебе кажуть недруги "наречье".
Та ти мені дорожча від усіх!
Ми йдем з тобою, взявши хрест на плечі,
Збиваючи до крові босих ніг.


Диво-купіль

Зі снами поринаю в мандри,
В своє дитинство босоноге.
Щоб час не тратити намарне,
Чаклунка ніч зове в дорогу.

Накрила теплим покривалом,
Ніжно погладила рукою-
Враз так на серці легко стало
Від слів магічних "йди за мною".

І ось я бігаю лугами
По жовтизні кульбаб квітучих.
Десь збоку чую голос мами:
"Який же, сину, ти пустунчик!"

Взяла за руку, повела.
"Давай скупаю тебе в ночвах.
Ось тут ромашка й ковила,
Лиш не кажи мені "не хочу"".

Вода купальна віддає
Якимось дивним ароматом.
"Ти знов, дитино, за своє?
Дивись, сварити буде тато".

Хоч став давно я вже в літах,
Хоч посріблилося волосся,
Жаль, що купаюся лиш в снах.
Та диво-купіль пахне й досі.


Думки рояться

Думки рояться, як ті бджоли.
За північ. В гості сни не йдуть.
То пестять скроні сивочолі,
А то у бубон гулко б'ють.

Зовуть у спогади юначі,
Кудись далеко до світів.
Надворі вітер тужно плаче-
Попав в тенета проводів.

То враз бурхливо на хвилину
Полинуть в мандри, мов той птах,
Де пахне степовим полином.
Там, де збігає в обрій шлях.

Кудись далеко в дике поле,
Де не чіпала трав коса.
Думки рояться, як ті бджоли,
А сни не йдуть, і ніч згаса.


Вклоняюся святині
(Присвячено рідному дому)

Вклоняюся святині, б'ю чолом
Об свій поріг, ковтаючи сльозину-
Колись цвіли тут мальви і жоржини,
Збирався рід тут за одним столом.

Тут бродить дух родинного тепла,
Неначе хтось украв у нього світло.
Невмиті плачуть запустілі вікна,
Давно застигла у печі зола.

Додолу шапку гне стара хатина,
Тут пустка замітає помелом.
Вклоняюсь на прощання, б'ю чолом
Об свій поріг, ковтаючи сльозину.

Комментарі  

 
0 #5 Maria 10.08.2013 09:36
Я знов про вино і мак також ... І не тільки...Найбільше про писаніє, те. що від лукавого. Мудрі люди кадуть, цитую":В ко...не было запрещено вино, но не запрещены наркотики, которые уже тогда были. Существует даже хадис, где му...ед говорит, что все, что от мака, благословенно для вас"( я думаю. ви зрозумієте мої політкоректні скорочення).Художня цінність віршів на "5", щодо проблематики маю особливу думку.Посилаймось краще на рідне наше християнське Святе Письмо.
 
 
0 #4 Maria 08.08.2013 14:00
Вино - прекрасний напій для звеселення. А к. якраз лукавий і придумав. В Євангелії Сам Господь перетворює вино з води на весіллі в Кані і в Свою Кров на Таємній Вечері. Так що, "In vino veritas!
 
 
0 #3 Maria 08.08.2013 13:50
"...у них коран
Забороняє вино пити."Зате дозволяє вбивати, Кажуть:щастя не в грошах, а їх кількості. Якщо перефразувати, то насправді мала кількість божественного напою може стимулювати до сміливості сказати правду.
 
 
0 #2 Любослов 12.11.2011 15:41
"Думки рояться, як ті бджоли...В гості сни не йдуть." І ніяке снодійне не допоможе...Одним треба тішитися, що голова не пустопорожня, вміє мислити, переживати...А це таки краще, ніж байдужість...
 
 
0 #1 maria 15.08.2011 12:17
"Була неділя. Маковія"... Гарний вірш...Але я про інше...Якби у нас відродилася прекрасна традиція освячення меду, маку, води. васильку...Медовий Спас...Яке поетичне свято... Патріарх Святослав святив у Києві.Це ж не суперечить нашій церкві.А ви як вважаєте?