Нові вірші Ярослава Гайдаша

PDFДрукe-mail

Нові вірші Ярослава Гайдаша

РОЗКАЖИ МЕНІ МАМО

Розкажи мені, мамо, ще раз
Незабутню чудову ту казку,
Ту, як нічка розкрадує час,
Я прошу тебе, мила, будь-ласка.

Розкажи, куди сон-володар
Кожну нічку заходить до хати
Мов туман, розсіває нектар,
Щоб дитя могло солодко спати.


Розкажи те, як диво-сичі
Сон дитячий сторожко пильнують
Де хова місяць зорі в ночі
Куди хмари з вітрами мандрують.

Розкажи про що хочеш мені
Про жар-птицю, ключі ті, що в рай
Ведуть завше дітей у ві сні
Про дарунки, що шле Миколай.

Розкажи, поведи мене знов
У далеку омріяну казку
Де зазнав твою щиру любов
Поведи мене, мила, будь ласка.

* * * * * * * * * *

ПОРІВНЮЮЧИ ДАТИ

На  зламі двох століть, порівнюючи дати
В книжках історіі цих записів нема
Та факти вперта річ, дають нам розпізнати
З якого зародку проширилась чума.

Як кажуть: бачиться на відстані велике
Для істини потрібен тільки час
Мадам- історія завжди з лицем двуликим
По-своєму трактована не раз.

Сказати нічого, тут не потрібна призьма
Щоб розглядіти хибний їхній крок
Донині криються отим хвалебним ізмом
Ціну ходьбі дістали ми урок.

Не перечислити діянь всіх поіменно
І несть гріхам ні краю ні кінця
Одне для себе знаю достеменно
Режим повік не мав свого лиця.

* * * * * * * * * *

Страх заповзає нестримно у тіло
Нерви до болю зібрались в кулак.
Знов взяли шлюб і гуляють весілля:
Мати Анархія й Батько Бардак.

Чути повсюди бурхливою хвилею
Час  деградації в думах гряде,
Підступом, рейдерством, грубою силою
Молоде, молоде, що тебе жде.

Може мине тебе сіра байдужість
Мужньо побореш лихі смутні дні
Важко лишитися мужнім і дужим,
Не спокуситись лукавству й брехні.

Плодяться нині і дивляться в спину,
Ті, що потвори,хоч «гомо» з лиця.
Подвиг нести горде ім’я Людини
Бути прообразом Бога Отця.

* * * * * * * * * *

Варю в своєму маринаді
Безмежний простір вільних дум,
Десь дикі коні на заваді
Розтоптують копитом сум.

Стараюсь їх переказати,
Дійти із ними на Парнас.
Спішу зігріти всіх, обняти,
Як те кохання в перший раз.

Таких обізнаних,обжитих,
Приємних,милих до сльози.
Рукою щирою привитих,
Як пагін дикоі лози.

Іти із вами завжди радий,
До горизонту з грузом дум,
Туди, де коні на заваді
Розтоптують копитом сум.

* * * * * * * * * *

В ЦІМ ХАОСІ(Застереження)

В цім хаосі двовладдя,беззаконня
Висить питання, як домоклів меч:
Хто відповість за дні пропащі оні,
І  чи впадуть ті голови із плеч?

Котрі клялись на вірі і брехали
Туманом сіяли неплідне те зерно,
Квітучий край так марно занедбали,
Діждуться ще.Сторицею воно.

Уродить всім їм нива та безслав’я,
Чортополоху поле забуття.
Ще меч Феміди розруба безправ’я
Всім їм назад не буде вороття.

Ви знаєте: де влада – там корито,
Кладете на  скрижалі правду в ниць.
Допоки чаша ще не перелита,
Покайтеся! Бо вам своіх десниць

Уже не скрити від людського ока
Не предрікаю, прошу Вас, молю.
Ви камінь котите занадто вже високо
Колись він вас розчавить, наче тлю.

* * * * * * * * *

В ГРАНІТ УДАРИЛАСЬ

В граніт ударилась зневіра
Осколки сипляться з руки.
Страшніше загнаного звіра
Біжать недобрії думки.
Гіркі, нестримні, наче сльози,
Як сіль пекучі, день у день,
Новітні Павлики Морози
Рубають в корінь, пень у пень.
Щонайцінніше,цвіт країни,
Все,чим гордилися батьки,
Плоди родючої калини
В болото пхають навіки.
Чи то народні наші слуги
Щосили тягнуть нас на дно?
Чи ми такі вже недолугі,
Чи нам по кармі не дано?
В граніт ударилась зневіра
В догадках: ворог хто, хто друг.
Мабуть,настали часи звіра
Історії новітній круг.

* * * * * * * * * *

НЕ РАЗ

Несу повинність,як покуту,
Марнуючи буденний час,
В нелегкі дні, в годину люту
Не раз я каявся, не раз.

Не брати цю нелегку ношу
Що не по силі по роках,
Всевишнього уклінно прошу
Не шли спокути на мій шлях.

За давню клятву призабуту
За те, що змарнував свій час,
Несу повинність, як покуту
Гріхом обтяжену не раз.

* * * * * * * * * *

РОКИ ЗІБРАЛИСЯ КЛЮЧЕМ

Роки зібралися ключем
Готові полетіти в вирій,
А  я радію кожним днем
Дарований рукою щиро.

Всевишньому низький уклін
За все набуте й пережите,
До твоіх припаду колін,
Щоб шлях життєвий восхвалити.

Найперше всього до батьків,
Дітей, онуків і дружину,
За все-за все, що не успів
За благодатну мить єдину.

Всевишньому воздам хвалу
У церкві помолюся щиро,
За все, що дію, що живу,
І за роки, що мчаться в вирій.

* * * * * * * * * *

СОЛО ДЖОЛОМІГИ

Б’є  гонг зворотнього забігу
Калейдоскопу блиск кришталь
Дитинства соло Джоломіги
Кудись зове в далеку даль.

В країну мрій, неначе в казку,
Де вперше на стежину став,
Там, де відчув батьківську ласку,
В луги, до росянистих трав.

Нестримні думи в мандри просять
Поза уяву, за межу.
Біжить дитя: щасливе, босе,
Мені здалось – це я біжу.

*Джоломіга – спарена гуцульська сопілка.

* * * * * * * * * *

ОСІННЄ СОЛО

Танцює позолота білий танець
Співає падолист осіннє соло
У цім полоні я останній бранець
Не потривожу замкнутого кола.

Що раз спішу напитися спокою
Щиросердечно сповідатись сміло
Душею спраглий йду до водопою
У храм природи, між єдине ціле.

Спитала осінь: «Як тобі живеться?
Може  якусь розраду піднесу?»
Та ні, шановна, все якось минеться,
Прийшов відпити всю твою красу.

Попри невзгоди та життєві скрути
Старанно доля ниточку снує.
Сказала осінь: «Може все вернути?»
Ні, дякую, хай буде так, як є.

* * * * * * * * * *

КОХАНІЙ

Для мене ти одна на світі
Які б не були різні ми
Миліш весни, тепліше літа
Чистіше білоі зими.

Свою любов безмежно щиру
Несу ціннішу від святинь.
Молю, не скинь мою довіру
В безодню сумніву не скинь.

І хто б там що не говорив
Ловив в думках себе на слові
Тебе всевишній сотворив
Для христоматії любові.

* * * * * * * * * *

На пні розтління, на межі скорбот
Зібравши досвід прожитого віку,
Ця таємнича незбагненність світу
Дивує нас  глибинами тайнот.

Розтративши  намарне сотні літ
Погрузнувши в розбраті, як в болоті,
Знов палимо часи безцінно злоті
В гріхах клянемо цей чудовий світ.

Хоч бачимо життєвий урожай
І споглядаєм на своє набуте,
Зове спокуса знову спити трути
Гіркої п’янкоти отой курай.

Ми й дотепер ще розумом незрілі
До ідеалу дуже довго йти,
А поки що гріховнії мости
В Гомору і Содом кладемо сміло.

* * * * * * * * * *

Бурлить стихійна течія
У суперечці духа й тіла
Свідомість бореться за «Я»
Назовні рветься наболіле.

Хоче збороти біль, кураш*
І ржі буденної рутини
До простоти, як Отче наш
Збагнути – в чім людська провина?

В тім, що ми є, що простаки
Що мож нас легко обманути
Що таки з нашої руки
З’явилися оті банкрути.

Держави вільної сліпці,
Законом криті флібуст’єри,
Навіть не люди, а людці
Прообрази старої ери.

Окрема каста –депутат
Священна вулична корова
Знак недоторкності – мандат,
Гірка реальність нездорова.

Бурлить стихійна течія
У вирі гнівного потоку
Втекти би краще з своїм «Я»
Від цих непрошених пророків.

*Кураш - східно-азіатська боротьба

* * * * * * * * * *

ДОЛІ

«У всякого своя доля»

Т.Г.Шевченко

Чому не йдеш на посиденьки
Погомоніть на самоті
Прийди сердего, доле-ненько,
Заведем бесіди прості.

Все оповім тобі, небого,
Не плачучись у рушники.
Не забувай мого порогу
Прийди, хоч потопчи стежки.

Отак, сестрице,поживаю
То паска, крашанки, кутя.
Не ремствую, не нарікаю,
Чого жалітись на життя.

Сумлінно сковороджу ниву
Допоки ангел береже
Молюся на зорю щасливу
Що рід під небом стереже.

Коли любов мене покине
Коли погаснуть дві свічі
Іще горітиме єдина
Надія – промінь мій вночі.

На все, як кажуть, «Божа воля»
Свій шлях відміряний пройду,
Колись таки на браннім полі,
Зерном дозрілим упаду.

* * * * * * * * * *

ДЕ ТИ?

Присвята єдиній

Сни кольорові,
Подих любові
Не повернути
Смак тої трути

Сталося, збулось
Де ти, та юність?
Щирі зітхання,
Перше кохання.

Теплий цілунок,
Запаху трунок,
Ночі медові,
Клятва на крові.

Було, чи снилось?
Як ми любились.
Ні, не забулось,
Де ти, та юність?

* * * * * * * * * *

Пливу, не знаючи ні втоми
В безмежнім океані мрій,
Несе човен у невідоме,
На хвилях бажаних надій.

Всього сягнути ми не в змозі,
Існують тайни ще для нас,
Для них завжди ми у дорозі
Для пізнання потрібен час.

Незнані нам шляхи Господні
Як кажуть: «Всьому є свій час».
«Якщо ми дивимось в безодню,
Безодня дивиться на нас».*

*"Якщо ми дивимось в безодню

Безодня дивиться на нас."
Нітше

* * * * * * * * * *

Думки протерлися до дірки
Десь бродять нетрями душі
Гоню самотність за задвірки
У дебрі, в дикі спориші.

Із криком відчаю: «Все, баста!»*
У долі також є терпець.
Невинна усмішка у Насті:
«Дідусю, жди на мій вінець.

Не поспішай, ще хочу чути
Тонкого дзвону кришталя
Відчути смак п’янкої трути,
Не поспішай – я ще маля»

*Баста – досить(і т.п.)

* * * * * * * * * *

ВІЗ ДОЛІ

Тягну свій долі віз
Змастивши дьогтем осі,
Не ллю намарне сліз
Хоч в ранах ноги босі.

Ступаю слід у слід
Тим шляхом за село,
І таємничий світ
В те древнє джерело.

До пращурів своїх
Торкнутись сивини,
Пізнання, ще не гріх
Немає в тім вини.

Що хочу хоть би щось
З намічених здолати
Не виграти в когось
Боюсь собі програти.

Мабуть, я вже пожав
Посіяне у долі
Ріллю переорав
Іду по чистім полі.

Туди, де сягне зір
За обрій битим шляхом
О,Господи, повір
Не відчуваю страху.

Поскидував у міх
Свою гріховну ношу
Щось втратив, щось зберіг,
Не скиглю і не прошу.

Все,що зібрав, везу
В далеку сиву осінь.
Ковтаючи сльозу
Скриплять по писку осі.

* * * * * * * * * *

Спішив стежками навмання
Ступаючи по них невміло,
Не раз спіткався в незнання
Та все ж ішов тим шляхом сміло.

Картав завжди себе щораз
Навіщо я ходив до школи?
З тих знань, що дали про запас,
Я взяв лишень дещиці долю.

Боявся, неуком помру,
Незнавши крапки, а ні коми,
Уперто дерся нагору
До знань святих, забувши втому.

З надією, щоби вернуть
Утрачене від А до Яті,
Ступаю й досі на ту путь
Щоб хоч якесь знання придбати.

* * * * * * * * * *

АХІЛЕСОВА П’ЯТА

Якби хтось знав, що коїться в мені
Тупим ножем пошматували душу
Біжать думки, мов хмари навісні.
Гоню їх геть, та каменя не зрушу.

Здається, що ніколи не діжду
Здійснити мрію. Думать не полишу
Поставить мир на вічну ту вражду
Свою самотність і безмовну тишу.

Десь в середині розколовся кремінь
Осколки ранять боляче уста,
Немає сили побороти темінь,
Самотність – Ахілесова п’ята.

* * * * * * * * * *

Біжать роки, біжать епохи
Змінились погляди і час,
Ми вже привчилися потрохи
Брехні миритися не раз.

Утративши давно те ціле
Те, що єднало нас, як рід.
За ту сорочку блище тіла
Немало наробили бід.

Чи то душею обміліли?
Чи то байдужість верх бере?
Коли назріє наболіле,
Від крику горло аж дере.

За раз на вік не заробити,
Дорук усе не загребсти,
Час, кажуть, лікар. А судити
І хрест отой кому нести?

Понад усе: так було й буде.
З очей не змити отой бруд.
Таки на правду, час повсюди-
Суддя всевишній     вершить суд.

* * * * * * * * * *

ЩЕ НА ЗОРІ

Ще на зорі: во врем’я давнє Оне
Коли була міцна Святая Русь,
Супротиву язичества Закону
Пізнав народ, хто є такий Ісус.

Воістину, шляхи несповідимі,
Іще думки лиш зріли на устах
Іще були всі племена ранимі
Проклала Ольга в Візантію шлях.

Той перший хрест, освячений в началі
Той, що пече донині рамено,
Ще чисті води не несли печалі,
Не лилась кров, як те п’янке вино.

Все було потім: на крові хрещення
Во ім’я віри, іменем Христа
Несли мечем оте святе знамення
Тримали в путах думи і уста.

І прославляли ім’я Во всевишнє
Язичників, відклавши книгу в бік.
Себе забули. Звідки самі вийшли
І хто хрещеним іменем нарік

Всі племена, з’єднав в руках єдиний,
Прославивши навіки Русь святу
Могутньою рукою Володимир
Привів народ вклонитися Христу.

* * * * * * * * * *

Хтось мовив: «Всі поети брешуть,
Із криці крешучи слова,
Як скульптори, той камінь тешуть,
В них просто задум ожива».

Розставити і донести до люду
Відшліфувати, мов сльозу, алмаз,
Всю чисту правду- не облуду,
Оббріхану уже не раз.

* * * * * * * * * *

В тумані смуток свій скупаю,
Одіну у нову свитину
Ще й колискову заспіваю,
Залишу сплячого під тином.

Лежи, тебе не потривожу
Скоріше всього – не згадаю.
Сам сяду, в карти поворожу.
Що скажуть – сам того не знаю.

Яке б не було те життя,-
Ділю на рівні дві частини,
І смутку жаль, як те дитя
Школа і нової свитини.

Шкода всього, що не зберіг,
За втраченим чого жаліти?
Прибив підкову на поріг,
Щоб хоч тепер зміг все оцінити.

* * * * * * * * * *

НЕСТРИМНІ ДУМИ

Веретено думки пряде,
Плететься ниточка зачаття.
Ніч-інквізиторка веде
Чиюсь самотність до розп’яття.

Ступає тихо, наче тать
Незримий образ без лиця,
Крадуться тіні, чорна рать
Дорогу стелять без кінця.

Ховає тиша розпач в піч
Самотньо плаче, як дитя,
Володар-сон бере у ніч
Нестримні думи в забуття.

Комментарі  

 
0 #7 Гість 19.01.2012 16:31
Дуже хвилює вірш про маму.Дякую за поезії.
 
 
0 #6 Маргарита Гилева 25.10.2011 15:33
Молодец, крестный!!!
 
 
0 #5 Оганины 23.10.2011 13:38
Славик! Мы тобой гордимся!!! :lol:
 
 
0 #4 марійка 08.10.2011 00:16
Цитую Юлiя:
Сильно!!!

як на мене -бездоганно
 
 
0 #3 марійка 08.10.2011 00:14
:roll:
 
 
0 #2 марійка 08.10.2011 00:13
 
 
+4 #1 Юлiя 13.07.2011 18:44
Сильно!!!