Розкол України…Коли все починалося?

PDFДрукe-mail

rozkolРозкол України…Коли все починалося?

Що спостерігаємо сьогодні в Україні? З одного боку боротьбу за справедливість на барикадах Майдану, неймовірну відвагу, патріотизм, самопожертву, зворушливе милосердя, щиру молитву, благоговіння перед іконами, Небесною Сотнею, українською символікою… З іншого боку –неприховану агресію, відверту брехню, зраду, жахливу зневагу до всього українського…

Коли все це почалося? Шукаючи відповіді на непрості питання, християни розгортають Святе Письмо, українці паралельно з Писанням перечитують Євангеліє від Тараса, тобто, «Кобзар», де наш Батько запитує:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

І відповідає:

Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…

Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі…

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати…

І відтоді вже кілька століть «старший брат» не зупиняється ні перед чим, намагаючись нас принизити, підкорити й нав’язати свій світогляд.

Люди мого покоління, тобто ті, що прожили трохи більше чи трохи менше, ніж піввіку, можуть навести не один приклад того розколу, тої зневаги до нас. Моя пам’ять зберегла два епізоди з раннього дитинства. Лікарня. Мені сім років. Лікарський обхід. Несподівано нагрянули з перевіркою медики з області. Товариш лікарка з яскраво-рожевими нафарбованими губами цідить мені крізь зуби: «Симі платок». Я розгублено кліпаю очима, не розуміючи, що йдеться про хустку, яку заставили пов’язати на голову через холоднечу в палаті. Мама-росіянка, що лежала в цій же палаті з синочком Аліком, з насмішкою пояснює, чого від мене хочуть. Словом, вже тоді зрозуміла ставлення росіян, яких прислали на роботу в Західну Україну, до «мєстних». Через день мала можливість іще раз пересвідчитись у цьому. До мене прив’язався трирічний Алік, я залюбки з ним бавилася, коли мамаша точила ляси. Хлопчикові захотілося якось побігати, доганяти мене, він перечепився ненароком за щось і впав. Звісно, дитя заплакало. Хоч ніякого знаку від того падіння не було, жінка з люттю накинулася на мене зі своєю російською лайкою. Я тоді страшенно перелякалася і вночі втнула таке, що ніхто від тихоні того не сподівався. Тепер оці спогади за дивними законами асоціації повертаються до мене, коли бачу, як сімферополька накинулася на дівчину, загорнуту в наш синьо-жовтий стяг. До речі, тоді в лікарні я, не витримавши не тільки плачу хворих маленьких діток, а й ставлення до мене росіянки, вночі перейшла в неопалювану палату(надворі було -15 °C), зібрала всі ковдри з вільних ліжок і нарешті відіспалася. Вранці мене трохи сварила моя добра лікарка, але вислухавши мої аргументи, перевела в палату, де лікувалися дівчатка.

Таких епізодів з дитинства, юності, на жаль, декілька. А якщо їх помножити на весь наш народ…

Про це іншим разом.

Марія Карманська

10 березня 2014 року